BeLightBC

  • Суспільство
  • Олександр Салфетніков — пастор церкви “Світло Євангелія” в Балаклії

Олександр Салфетніков — пастор церкви “Світло Євангелія” в Балаклії

Олександр Салфетніков — пастор церкви “Світло Євангелія” в Балаклії

Олександр Салфетніков — пастор церкви “Світло Євангелія” в Балаклії — місто, яке одне з перших днів повномасштабного вторгнення потрапило під окупацію російської армії.
Протягом перших двох місяців окупації Олександр разом з командою служителів вивозив людей на мирну територію та допомагав гуманітарною допомогою потребуючим людям. Крім того, проводив недільні богослужіння.  Втім одного разу чоловіка забрали в полон російські військові.

Про життя в окупації, волонтерство та роботу церкви під час війни читайте у інтерв’ю Олі Манюк у проекті “ГовориТи”.

-Несу пасторське служіння приблизно 30 років. За цей час була організована велика церква у місті. Також на місіонерських точках було організовано групи та реалізовані церкви. 

Розкажіть, з чого для Вас розпочалась війна? 

- Війна прийшла раптово в нашу область та місто. Протягом 2 місяців евакуювали людей. У нас велика церква і багато молодих сімейних людей з маленькими дітьми, тому ми як могли вивозили їх на безпечну територію. 

 

  Також дивиться свідоцтво пастора Олександра на нашому каналі

 

Як Ви знаходили людей, які допомагали ввозити гуманітарну допомогу та хто знаходив вас на той момент?

- Людина, яка була на безпечній території бусом вивозив людей з Балаклії. Він вивозив їх далі на західну територію. Він знаходив десь цю допомогу, бо ми не могли з нашої окупованої території домовлятися. Фактично всім він займався: знаходив контакти і таким чином він підвозив і ми тоді завозили на окуповану територію. Два місяці нам не перешкоджали російські військові на блокпостах. Але остання гуманітарна допомога, яку ми завозили, вже була з агресією з боку російських військових. Це вже було небезпечно. Пізніше українська територія була закрита і ми більше не могли заїжджати з допомогою у місто.  

Яка у вас була команда? 

- У нас була невелика команда. Люди з нашої церкви, які займались цим волонтерським служінням. Як я вже зазначав багато людей виїхали. Були навіть такі моменти, коли ми не могли машинами завозити. Брати та сестри з нашої команди їздили за 10 кілометрів на велосипедах, одягали рюкзаки і завантажували в них те, що могли. Таким чином привозили медикаменти, продукти. Вони часто потрапляли під обстріли. Коли ми автомобілями завозили гуманітарну допомогу то теж потрапляли під обстріли. 

Коли Ви допомагали людям, які ви чули історії чи відгуки від людей?

- Є така історія, коли ми приходили до сусідів і коли вони отримували гуманітарну допомогу це ті люди, які не могли сходити в магазин. На той момент магазини практично не працювали і коли десь видавалась гуманітарна допомога вони просто не могли туди дійти. це було спасіння для цих людей, бо у них нічого було їсти. Одна сусідка, яка прийшла по допомогу. Вона говорила: ”Дайте хоч що-небудь, у нас немає що їсти.” Коли ми почали після окупації , коли місто звільнили, ми почали займатись людьми. Була одна сім’я - у них свої діти та прийомні діти. Вони розповідали та плакали. Їм нічого було їсти і вони мололи пшеницю і готували собі їжу. Потім коли я поїхав в одне із сіл, де ми служимо, я запитував у людей як вони вижили в окупації. Одна сім’я сказала, що у них не було хліба, не було продуктів. Якби не було цієї допомоги, то я знаю як би виживали віруючі брати та сестри. Ми допомагали віруючим із нашої церкви і з сусідніх церков, які ніяк не могли отримувати цю допомогу. В основному ми займались цим служінням і те, що отримували віруючі люди отримували і люди, які просто звертались до нас. Це для них була милість та Боже благословіння. 

Як Вам вдалось під час окупації зберегти служіння і роботу?

- Це теж було дуже ризиковано робити, але без богослужіння і без зустрічі з людьми було неможливо. Коли люди приходили на богослужіння до нас приходили люди з інших сусідніх церков. Вони знали, що у нас проходять богослужіння. Приходили і невіруючі люди. Ми робили служіння під ризиком, бо могли у будь-який момент прийти і забрати служителів, забрати мене. В майбутньому це так і сталося. Коли я приходив на недільне служіння я бачив в очах людей страх, бачив паніку. Я просто розумів, що не можна залишати свою паству, не можна залишати людей.  Люди потребували допомоги, спільного перебування та спілкування. Коли робота уже була налагоджена і проводили богослужіння і групи, то прийшов дуже важкий час в моєму житті, коли мене забрали в полон. Після полону, коли мене Бог помилував, я хочу скористатися можливістю і подякувати всім, хто молився за мене. Я знаю, що багато мене не знає, але молились за мене. Я просто зрозумів, що церква - це велика сім’я. Незалежно від того, де ми живемо Бог дав таке серце церкви: коли щось трапляється з нами церква приходить на допомогу у молитві. Я пробув у полоні дві доби. Потім мене відвезли до лікарні, де я два тижні перебував. Потім мене привезли додому. Через деякий час у нас була одна година, щоб не просто виїхати, а втекти. Господь нам допоміг у цьому плані виїхати разом з дружиною. Коли окупація закінчилась, коли Бог помилував наше місто, коли місто знову стало вільним ми повернулись у нашу церкву і місто. Зараз ми продовжуємо служіння. 

Про що перше Ви подумали, коли вас випустили з полону?

- Мене відпустили з полону по-перше, тому що Бог почув мою молитву і молитву багатьох інших. Хоча перебуваючи в полоні я навіть не знав хто за мене молиться. Я розумів, що хтось молиться за мене, але хто - я не знав. Просто Бог почув молитву багатьох і мене помилував. Я це зрозумів. Коли я опинився в лікарні і почав приходити до тями, коли я зрозумів, що я не в камері, а в палаті, де більше приміщення. Там не було світла, не було води, не було тепла, але там я перебував під наглядом лікарів і це підбадьорювало. Потім, коли я приходив до тями, я почав усвідомлювати, що мене Бог просто помилував.  

Що першим Ви зробите після нашої перемоги?

- Коли ми з дружиною були в Івано-Франківську ми були в магазині.  Тоді нам повідомили, що наше місто звільняють, я просто як дитина почав плакати. Я підійшов до своєї дружини і вона запитала: “Що з тобою?” Я кажу: “Катю, Балаклію звільняють.” Ми багато молились про це. Ми кричали до Бога. Але коли почали звільняти, знаєте, по-людськи в це не вірилось. Тому що настільки місто було окуповане, настільки заміновано, скрізь були розтяжки, настільки все було схвачено, що щоб вони звідти пішли - це практично було неможливо. Але Бог допоміг воїнам, нашим солдатам. Я скажу, що я тоді ходив по квартирі і просто не знав що робити. Коли нашу країну звільнять, коли буде перемога - не передати це відчуття, яке буде. Я буду кричати до Бога і буду кричати “Слава Тобі, Господь, що Ти все-таки почув мільйони віруючих людей, які молились. Ти почув всіх людей, які ще не прийшли до Бога, але так само кричали до Бога і молились.” Ми будемо дуже радіти. Я вірю, що всі міста будуть вільними. Я розумію, що буде велика рана в нашій країні. Люди будуть ще довго психологічно, матеріально, душевно будуть виходити. Я вірю, що у Бога є план і милість над нашою країною.   

 

Оля МАНЮК

 @olia_maniuk

Прочитано 41 разів

Медіа

Детальніше в цій категорії: « Андрій Малов Слава Україні – ГРІХ? »

Підтримати фінансово


із закордону
на ім'я Stanislav Verlan, Ukraine через наступні сервіси


або на карту 4149499121644734 Stanislav Verlan

Ви можете підтримати наш проект. 200, 500, 2000грн допоможуть нам рухатися далі.